Що вам приходить на думку, коли ви чуєте про кохання?
Якщо запитати про це п’ятирічну дівчинку, вона розповість, що кохання – це коли мама готує татові на вечерю його улюблену страву, а він, щоранку обіймаючи її, називає маленьким зайчиком. Підлітки обов’язково скажуть, що кохання – це як пірнати під воду. Коли не вистачає повітря, ти на глибині, але пливеш вперед, залишаючи страх. Ти не знаєш що там попереду, але так прагнеш пізнати і відчути. Студенти вже розповідають, що любов – то пристрасть, емоції, відчуття. Вони ж жадають любові, щоб мати надійного партнера у підкоренні цього світу. Або ж навпаки – того, з ким легко від цього світу можна заховатися. Будь-де. Вони тікають світ за очі, шукаючи своє місце під сонцем, або винаймають крихітну кімнату у Києві на Подолі, щоб кожної ночі, взявшись за руки, гуляти нічними вулицями…
Згодом стає зрозуміло лиш те, що від кохання неможливо втекти і неможливо лишитися осторонь. Можна лише шукати і прагнути. Ми всі розуміємо його по-різному, інакше відчуваємо, але кожен рано чи пізно розуміє, що кохання – це саме те, що дає світу життя. І саме заради кохання варто жити.
Ви колись задумувалися над сенсом життя? Якщо не чіпати високі матерії, то все досить просто: ми живемо заради того, щоб передати свою любов власним дітям. Дати їм усе, чого не мали самі, захистити від лихого, зробити щасливими і навчити кохати. Це найвища мета, яка на словах звучить так просто, але, зазвичай, для її досягнення варто віддати всі свої сили.
Тож, все починається з кохання!
Дар’я Маложиленко познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у Криму. Тоді, у 2011 році, вони потоваришували на відпочинку і після закінчення відпустки просто роз’їхалися по своїм містам: Дар’я повернулася до Києва, а Дмитро – у Харків. Відстань не залишила це знайомство випадковим і молоді люди продовжили спілкуватися у соціальних мережах та по телефону. Незабаром Дмитро розпочинає службу в армії. І, як це часто буває, теплі стосунки могли б просто розчинитися. Але вони почали розвиватися. На службі Дмитро просить перевести його до Києва, щоб бути ближче до тієї самої дівчини… Дар’я згадує, що найважливішим моментом у стосунках стала її новорічна подорож до Італії. У цій розлуці стало зрозумілим бажання бути разом. Початком своїх стосунків Дар’я та Дмитро вважають 14 лютого – День закоханих у 2013 році. Але попереду ще місяці строкової служби, після завершення якої Дмитро залишає Харків, щоб жити разом з коханою. За кілька місяців Маложиленки стають офіційним подружжям. Дмитро навіть запропонував дружині одразу обвінчатися. А через півроку Дар’я дізналася, що вагітна. Початок гарної історії про любов та родинне щастя, чи не так? На жаль, родина Маложиленків не єдина, чиє родинне щастя зруйнувала війна на Сході України.
Дмитра призвали на службу. Він залишив вдома вагітну дружину, щоб захищати кордони Батьківщини. Дар’я зосталася сама. Відомо, що кожна вагітна потребує підтримки, уваги, і турботи, має свої забаганки та капризи. Дар’я мріяла лише про те, щоб коханий був живий та неушкоджений. Жінка майже не спала, не знаходила собі місця та жила у постійному страху. Дмитро приїхав лише на кілька днів, щоб відсвяткувати першу річницю одруження. Недосяжне досі щастя – відчути себе подружжям, яке чекає народження первістка. Планове УЗД, на яке вперше йдуть разом, саме 17 липня – у день весілля. Дмитро нарешті почув серцебиття своєї дитини… А вже за кілька хвилин майбутні батьки дізналися страшну звістку – малюк має вроджену ваду розвитку хребта – Spina bifida.
Відпустка Дмитра швидко закінчилася, і Дар’я вже сама зрозуміла, що народити дитину їй буде складно. І мова зовсім не про психо-емоційний стан та больові відчуття.
«Пологові будинки один за одним відмовлялися від мене, - згадує жінка, - Лише лікарі пологового будинку №5 в Києві погодилися провести мені кесарів розтин, якщо я знайду нейрохірурга, який одразу проведе операцію. Цим нейрохірургом став Плавський Павло Миколайович. Він розповів, що треба зібрати пуповинну кров, бо вона допоможе нашій донечці під час операції».
Коли Дар’я готувалася до кесаревого розтину та постійно думала, щоб не загубити червону сумку «ГЕМАФОНД» - набір для забору пуповинної крові, яка так потрібна для лікування її донечки, Дмитро був на передовій.
За кілька годин після народження, маленька Емма опинилася у Нейрохірургічному відділенні Охматдиту, пуповинну кров туди своєчасно доставили на автомобілі ГЕМАФОНДу.
«Операція була дуже складна. На спині у Емми була грижа, в яку проросли корінці спинного мозку, - розповідає Дар’я, - хірургу потрібно було заправити ці корінці на місце та прибрати грижеву сумку. Відновлення після операції було досить швидким та обнадійливим. Я впевнена, що все пройшло так добре саме завдяки застосуванню пуповинної крові».
Але сама Дар’я від пологів відходила досить довго. Лікарі відправили її додому, щоб жінка не рвалася постійно до донечки. Навіть втримати Емму на руках Дар’я була не в силах. Дмитро повернувся на кілька тижнів, щоб підтримати своїх дівчаток, але зовсім скоро знову поїхав у зону АТО. Чи могла так уявляти собі подружнє життя Дар’я – питати зайве.
Звичайно, Дмитро повернувся додому зовсім іншим. Мовчазний, він тримав весь пережитий біль та страх у собі. Еммі вже виповнилося 8 місяців. Дар’я каже, що відправляла до АТО одного чоловіка, а назад повернувся зовсім інший. Родина була разом, але проблем не стало менше. Зникло порозуміння, а натомість з’явилися нові обов’язки, якими не можна нехтувати, та конфлікти. Дар’я робила все, щоб забезпечити доньку необхідним лікуванням та комфортом. І при цьому, як притаманно жінкам, вона боролась за щастя своєї родини. І їй вдалося перемогти!
Зараз ця сильна жінка з посмішкою розповідає про всі труднощі та залишається люблячою дружиною і мамою. Що відповість вона, якщо запитати про кохання? Дар’я точно знає, що кохання – це не красива картинка у журналі, не романтична історія у кіно. Кохання – це підтримка, турбота та віра. Це сила, яка допоможе подолати усі труднощі. Це посмішка маленької донечки, яка так сильно любить своїх неймовірних батьків. Заради цього насправді варто жити.